21 березня, опівночі, під час бойового завдання отримав важке поранення спинного мозку. Довго не знав, чи буду ходити, чи залишуся на візку. Коли стало зрозуміло — стало трішки легше. Зрозумів, що треба пристосовуватись до нового життя.

У спадок мені дістався один вулик. Дізнався про спілку пасічників з Харківщини — вони допомогли з обладнанням і бджолосім’ями. Найбільшу внутрішню силу я відчув, коли мій син пішов до першого класу. Я вирішив розширювати свою справу, щоб моя дитина отримала гідну освіту.

Можливо, колись наш мед продаватиметься на поличках магазину нашої громади. І буде повністю забезпечувати її якісним поліським медом.

Перший рік ми відмовлялися від запрошень на свята. Все чекали: ось-ось закінчиться — і ми приїдемо, привітаємо, все надолужимо. Минув рік, другий — і на третій я зрозуміла: ми, можливо, десь щось втрачаємо. Життя йде, а що буде завтра, не знає ніхто — чи будемо ми всі, чи буде до кого їхати.

Цього року, дякувати Богу, за новорічним столом зібралися всі: хто наживо, хто по відеозв’язку. Це була моя мрія, і вона здійснилася.

Тепер, коли ми сідаємо за стіл, бажаємо одне одному вже не статків і достатку, як колись, а просто цінувати ті моменти, які маємо зараз. Бо завтра цього може не бути.

Була ніч, приліт — і нас накрило стелею. Темрява, все посипалося. Поруч зі мною на пульті сидів хлопчик, Данило. Я в темряві кажу: «Даня?» — «Га?» — «Ну ми ж, слава Богу, живі! Стеля посипалася — буде новий ремонт!» А він мені: «Ти чудна. Нас ледь не прибило, а ти посміхаєшся». Я йому: якби я зараз впала в істерику, то просто не пережила б.

Чоловік пішов захищати країну в грудні — і все звалилося на мене: дім, діти, господарство. Найбільше змінилося моє ставлення до часу. Тепер я знаю, що «потім» може не бути.

Найбільшу силу я відчула, коли допомогла жінці, яка приїхала з окупованої території зламаною, майже неживою: не їла, не помічала власних дітей. Вона сказала: «Роби зі мною що завгодно, аби повернути мене в нормальне життя». Ми довго йшли цим шляхом разом. Зараз це зовсім інша людина — усміхнена, жива.

Стійкість — це коли ти здатна попросити про допомогу. Ми всі зараз як одна стіна: якщо хтось падає, інші підтримають.

Я поховав сина. Ми разом воювали в Курській області, він був за десять кілометрів від мене. Приїхав до нього перед боєм — дивлюся в очі, а вони якісь мутні. Відчув, як батько, що щось станеться. Він сказав мені тоді: «Батько, не переживайте, все буде добре. Я вже баню замовив у Сумах — приїдемо, відпочинемо». За кілька днів мені повідомили, що він загинув. Я приїхав, забрав його і відвіз у Суми.

Хлопців, молодших за мене на десять-пʼятнадцять років, я називав своїми дітьми. Доглядав за ними, казав, щоб не лізли куди непотрібно. Ділили останню банку тушонки, останню цигарку.

Біль з утратою сина нікуди не дівається — він залишається на все життя. Але з цим можна жити: сміятися, відпочивати, працювати. Бо й після війни життя не кінчається.

Найважчий період — це навіть не початок війни, а наш блекаут. Без світла, у сильні морози. І все посипалося одразу: авто зламалося, вдома проблеми, котик не витримав вибухів і помер від серцевого нападу, поруч бомбили депо, вилітали вікна. Здалося, що якась гора впала мені на голову і я не знаю, куди рухатися далі.

Але я знала, що в мене є робота. Як би важко не було — треба встати і йти. На роботі був соціум: пункт обігріву, тепло, світло, газовий балон, на якому ми всім робили чай. Коли тобі гірше за все — допоможи комусь іще, і тобі стане краще. Поганий день — це не означає, що погане життя.

У нашого художника, ветерана, є картина: тополю обрізали отак, а вона пустила пагони. Оце для мене наші українці. Не хотілося б, щоб нас обрізали так сильно, — але вже війна йде, тому пагони мають піти далі.

Підходить хлопчина, двадцять два роки, прикордонник, чотири роки пробув у полоні. Питає: «Дядьку, а як жити далі?» Спочатку я зловив себе на думці, що я вже для нього дядько. А потім чую: «Дивіться, сьогодні на виїзді нас пʼятнадцять, ми всі з одного загону. Як жити далі?» Хвилин пʼять я, здається, забув дихати. І в ту хвилину усвідомив, наскільки я багатий — бо в мене є дитина.

На першому виїзді вони мовчали. Наступного разу вже грали в карти й травили анекдоти. Начмед потім дзвонив: «Що ви з ними робите? Після вашого виїзду до психологів черга — усі хочуть говорити».

Ми починаємо кожен виїзд зі слова «Дякую». Просто за те, що ти є і ти тут зараз.

У дівчинки, з якою я працювала, тато пішов воювати. Був її день народження — ми привітали, заграла музика, і посеред свята вона раптом почала плакати. Дуже засумувала за татом. Їй було лише пʼять, наймолодша в класі, але вона завжди намагалася бути сильною — заради мами, заради братика.

Того року я зрозуміла: діти теж носять маски, як і дорослі. Тільки треба трохи менше зусиль, щоб ці маски розпізнати.

Стійкість — це вміння не зламатися за крок до фінішу, до перемоги. Людина може впасти, бо вона слабка. Але стійкість саме в тому, щоб піднятися після падіння і зуміти вистояти.