«Найважчим були обстріли вдома, коли дитина затуляла вуха, ховалася в кутку і плакала. А потім настав момент, коли ми зрозуміли: залишатися вже не можна. І ти не розумієш, що з усього рідного взяти з собою, а з чим просто попрощатися назавжди.»

«Ми переїхали в нікуди. Дитина втратила школу, до якої ходила із задоволенням, — тепер навчається в підземній. На сто відсотків ми не адаптувалися й досі. Але живемо.»

«Сили дає те, що вся родина жива й здорова. І дитина, яка каже: „Я нікуди з України не хочу їхати“, — вона тримає мене в тонусі.»