«Ми не просто нікуди не поїхали — ми ще й прийняли своїх рідних, які їхали з Києва, з Бучі, з Харкова. У нашій квартирі досить довго жило тринадцять людей. І собака.»

«Тоді все робилося автоматично, бо так треба: гуртуватися, допомагати. Сьогодні про це вже можна згадувати з усмішкою — попри стрес і нерви ми впоралися.»

«Головний урок — цінувати кожну хвилину свого життя. Раніше здавалося: ще трохи, і заживемо краще. А тепер розумію, як добре ми насправді жили. Його треба берегти, а не тільки бігти вперед у пошуках нового.»